У жовтні я дала інтерв’ю бельгійському виданню De Standaard. Журналіста Петера Вантігема цікавив мій професійний досвід роботи клінічним психологом в організації Solentra (Бельгія). Ми говорили про те, що зазвичай залишається невидимим у статистиках та звітах - внутрішній досвід українських жінок, які були змушені приїхати до Бельгії разом із дітьми через війну. Говорили з якими психологічними запитами я стикаюсь щодня у цій роботі, і як ці запити розгортаються у контексті вимушеної міграції та непроханих змін, що торкаються не тільки зовнішніх обставин, а й самої структури внутрішнього переживання.

Я поділилася спостереженням, яке часто звучить у сесіях:
«Почуваєшся, ніби знову немовлям. Тобі доводиться крок за кроком вибудовувати свою нову ідентичність».

Ця фраза дуже точно описує стан людини, коли попередні навички та досвід раптом перестають бути ефективними. Усе, що раніше було автоматичним - комунікація, соціальні ролі, впевненість у професійних навичках - тепер потребує зусилля і переосмислення.

Згідно з концепцією адаптації за Гаррі Тріандісом (американський психолог, засновник міжкультуральної психології), добровільна міграція часто проходить через такі стадії:
1. Медовий місяць - новизна, інтерес, очікування відкриттів.
2. Розчарування - зіткнення з реальністю: бюрократія, соціальні коди, нові правила.
3. Тривога і туга - смуток, ностальгія, внутрішнє виснаження.
4. Оптимізм - перші відчуття себе в новому середовищі.
5. Гармонія - вкорінення в новий контекст.

Це - шлях, який проходять люди, що обрали нове життя в іншій країні.
У випадку ж українців цей шлях зовсім інший. Це був не вибір, а необхідність.

1. Шок і тривога
• відчуття нереальності: «як я тут опинився?»
• паніка, розгубленість,
• термінове вирішення базових потреб: документи, житло.

2. Гостра фаза адаптації
• усвідомлення тривалості переїзду,
• ізоляція, зменшення соціальних контактів,
• культурна відмінність: «ми мислимо інакше»,
• пошук точок опори – робота, нове коло людей,
• старт «з нуля» у багатьох аспектах.

3. Тривала адаптація
• поступове формування нової ідентичності,
• перегляд цінностей і внутрішніх орієнтирів,
• перші прояви внутрішньої стабільності,
• професійна та соціальна інтеграція.

Ми з Пітером говорили про феномен, який є очевидним для багатьох українських родин:

жінка несказанно багато бере на себе.

• вона вчить мову,
• інтегрує дітей у соціальне середовище,
• веде комунікацію з інституціями,
• шукає або створює роботу,
• тримає емоційний простір сім'ї,
• організовує побут,
• адаптується сама,
• і при цьому часто не дозволяє собі втомлюватися.

Цей стан внутрішнього напруження і безмовної відповідальності майже завжди має свою ціну. І дуже часто це стає видно лише в терапії.

Для багатьох жінок психолог - це єдине місце, де можна говорити про страх, втомленість, гнів, смуток і надію - без необхідності бути сильною.

• не вимагати від себе надлюдської витримки,
• пам’ятати свої джерела ресурсу:
      o що давало тепло раніше,
      o які ритуали підтримували,
      o хто з людей був опорою,
• дозволяти собі шукати нові опори:
      o нові спільноти,o нові навички,
      o нові смисли,
• не порівнювати себе з іншими: адаптація не є змаганням,
• пам’ятати, що адаптація - це шлях, а не стрибок.
Вона поступова, органічна та персональна.